30.11 - 1.12
Львівський Безпековий Форум


Please leave this field empty.

Реєстрацію завершеноВідправити

БЕЗПЕКА – ЦЕ ДОВІРА.

Довіра людей будує держави та міждержавні утворення. Довіра людей до державних та міжнародних інституцій дає урядам та міжнародним організаціям гроші та легітимність діяти.

Неспроможність міжнародних безпекових інституцій визнати реальність, назвати війни – війнам, а агресорів – агресорами, зухвалість та безкарність порушників безпекових договорів – нищать довіру людей. Без довіри втрачають сенс угоди, знецінюються альянси, порожніють гарантії. Без довіри скресає легітимність сучасної безпекової моделі світу.

Війна в центрі Європи, дезінтеграційні процеси в ЄС, звинувачення у залежності ОБСЄ, слабкість ООН – є наслідками дефіциту легітимності безпекових інституцій.

Тож питання часу – що прийде на заміну нинішні моделі міжнародної безпеки, яка мала б захистити людей від привиду світової війни. І міцність або крихкість цієї моделі буде напряму залежати від того, наскільки в неї повірять люди, які зараз є в стані невизначеності та страху.

Львівський Безпековий Форум – це дискусійна платформа для пошуку відповіді на питання яким має бути новий безпековий порядок в світі.

[Звіт] Суспільна думка щодо так званого конфлікту на Сході України – Фама

30 листопада (четвер)
1 день
09.15 – 10.00
вітальна кава
10.00 – 10.30
Вступні промови
10.30 – 12.30
Дискусія #1 Чи можна було відвернути війну в сучасній Європі?
Невирішений спадок Другої світової війни – чи розподіл відповідальності після війни був справедливим? Чи можна після падіння біполярного світу пристосувати інструменти міжнародної безпеки до нових умов і чи вони сьогодні є ефективними? Чи ‘замилування Росією’ вплинуло на долю пост-радянських країн? Чи міжнародна спільнота готова обговорювати справжні причини «витівок Росії» в Європі?
12.30 – 14.00
обід
14.00 – 15.45
Дискусія #2 Війна як реальність
Хто є ворогом у гібридній війні і чому важливо дати відповідь на це питання? Як юридичний статус військових операцій впливає на ефективність армії та мотивацію солдат? Як юридичний статус військових операцій впливає на легітимність лідерів держави та державних інституцій? Війна і бюджет – як забезпечити необхідні ресурси і їх підзвітне використання? Громадських контроль за сектором безпеки і оборони в час війни.
15.45 – 16.15
перерва на каву
16.15 – 18.00
Дискусія #3 Як припинити заохочення агресора
Хто має брати участь в переговорах із врегулювання конфлікту? Чи торгівля з агресором легітимізує дії агресора? Чи санкції є достатнім по собі інструментом стримування військової агресії? Як забезпечити баланс між правами людини і безпекою в час війни? Чи виконання країною позитивних зобов’язань відповідно до міжнародного гуманітарного права є істотною умовою припинення конфлікту?
19:00
вечеря для учасників форуму
09.30 – 10.00
Презентація дослідження: Українці і російська агресія
10.00 – 10.30
перерва на каву
10.30 – 12.00
обговорення результатів дослідження
12.00 – 13.30
обід
13.30 – 15.15
Дискусія #4 СУВЕРЕНІТЕТ ТА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ
Визначення точки невідворотності – коли подальші військові дії неможливі і коли можна почати процес відновлення суверенітету на окупованій території. Чи ці два моменти співпадають? Що означає врегулювання конфлікту в умовах гібридної війни? Механізми де-окупації, демілітаризації та реінтеграції Чи можливе після закінчення зовнішньої агресії примирення без покарання винуватців і спільників? Хто має нести відповідальність за війну, яка не названа війною?
15.15 – 15.45
перерва на каву
15.45 – 16.15
Підбиття підсумків

Спікери

Доктор Ральф Ролофф

Старший німецький професор Європейського центру досліджень безпеки Джорджа Маршалла

Дізнатися більшеДо списку спікерів

Д-р Ральф Ролофф є старшим професором (з 2003 р.) в Коледжі міжнародних досліджень з безпеки в Центрі Маршалла у Гарміш-Партенкірхені, Німеччина. Він також є директором магістерської програми з вивчення міжнародної безпеки (з 2010 р.) та професором  Universität der Bundeswehr München (з 2015 р.).

Раніше він працював доцентом в Universität der Bundeswehr München (2011-2015), виконуючим обов’язки професора з  міжнародної та європейської політики в Університеті німецьких збройних сил у Гамбурзі (2000-2003 рр.), виконуючим обов’язки професора міжнародної політики при Йоганн Гутенбергському університеті м. Майнц (1999-2000 рр.), доцентом та виконавчим директором  Інституту політичних наук та європейських справ Кельнського університету (1994-2001 рр.), викладачем та помічником директора департаменту політології Трїєрського університету ( 1991-1993 рр.)

Доктор Ролофф отримав ступінь доктора політичних наук та ступінь магістра політології та німецької літератури та лінгвістиці в Трїєрському  університеті. Статті Доктора Ролффа на теми  міжнародних відносин, міжнародної безпеки, інтеграції до ЄС, зовнішньої політики та політики безпеки ЄС широко публікуються німецькою, англійською та французькою мовами.

Вітал Римашевскі

Співголова білоруської християнсько-демократичної партії

Дізнатися більшеДо списку спікерів

Вітал Римашевські активно займається політикою в Білорусі з 1996 року, працював в опозиційних Об’єднаній громадянській партії, молодіжній організації Молодіжний фронт, Білоруському народному фронті, Білоруському об’єднанні молодих політиків, «Молодіжних демократах», молодіжному християнсько-соціальному союзі, організації «За свободу!».

За цей час він брав участь в організації численних пікетів та акцій на підтримку опозиції в Білорусі. В 2010 році він балотувався на президентських виборах як єдиний кандидат від Білоруських християнських демократів. З 2009 року він активно представляє Білоруських християнських демократів в Європейській народній партії, Євронесті та інших міжнародних організаціях.

Вітал Римашевський закінчив Білоруський державний політехнічний університет, інженер –конструктор за спеціальністю.

 

 

Мелінда Харінг

Редактор блогу UkraineAlert

Дізнатися більшеДо списку спікерів

Мелінда Харінг є редактором блогу UkraineAlert, який є найбільш популярним виданням Атлантичної ради (Atlantic Council). Матеріали блогу регулярно публікуються виданнями: Newsweek, Kyiv Post, Новий Час, Huffington Post, Real Clear Defense та World Affairs Journal. У 2017 році UkraineAlert отримав понад 2,7 мільйонів переглядів.

Мелінда Харінг – давній спостерігач за політичними подіями в регіоні Євразії, її аналітичні матеріали  використовують  The Washington Post, Foreign Policy, Newsweek, The Kyiv Post, PRI, а також транслювали та публікували NPR, Radio Free Europe/Radio Liberty і Голос Америки. Харінг є автором звіту “Реформування демократичної бюрократії” та “Чи має значення демократія?” (Rowman & Littlefield, 2017). Вона працювала у Фонді Євразія, Freedom House та Національному демократичному інституті, де керувала програмами допомоги демократії в Азербайджані, Грузії та Росії.

Випускниця Джорджтаунського університету, вона має ступінь магістра в галузі державного управління. Мелінда Харінг  також є членом ради Фонду Східна Європа у Києві, а також співробітником Інституту досліджень зовнішньої політики. Вона є членом Ради з міжнародних відносин (США).

Гіоргі Канделакі

Депутат Парламенту Грузії

Дізнатися більшеДо списку спікерів

Гіоргі Канделакі був обраний до Парламенту Грузії в 2008 році. Зараз він обіймає посаду заступника голови комітету європейської інтергації від опозиції, та є членом парламентської меншості (політична партія “Європейська Грузія”).

Гіоргі Канделакі є активним членом Парламентської асамблеї Ради Європи та парламентської асамблеї НАТО.

В 2002-2003 рр. Гіоргі Канделакі був співзасновником студентської анти-корупційної кампанії, а пізніше молодіжного руху Кмара (Досить), який зіграв ключову роль в Трояндовій революції 2003 року.

В 2012 він також був координатором робочої групи з трасформації Музею Сталіна в Горі в Музей сталінізму.

 

Сергій Гармаш

політичний аналітик 

Дізнатися більшеДо списку спікерів

Сергій Гармаш, політичний аналітик  та український журналіст, президент Центра досліджень соціальних перспектив Донбасу, засновник та головний редактор інформаційного агентства “ОстроВ”.

В травні 2014 року був вимушений виїхати з Донецька в зв’язку з початком війни.

Родився в Єнакієво Донецької області. Закінчив Інститут журналістики Київського національного університету ім. Т. Шевченко. З 1996 по 2004 роки – кореспондент Радіо Свободи в Донецькій області, кореспондент Інтерфакс-Україна в Донецькій області (2001-2003).

Oleh Pokalchuk

Member of Board of the institute of social and economic studies

Дізнатися більшеДо списку спікерів

Prominent Ukrainian social psychologist, writer, publicist, advisor to top Ukrainian politicians. Oleh Pokalchuk has worked in the Parliament of Ukraine, Institute of social and political psychology, Cabinet of Ministers of Ukraine. He is an expert of Estonian-Ukrainian program Resilient Ukraine, which designs models of enhancing the level of national resilience and psychological counteraction to Russian aggression.

He works on the issues of transfer of Ukrainian Armed Forces and other law enforcement agencies to NATO standards in the sphere of counteraction of informational aggression.

Graduated from Kyiv state university, Moscow literature institute and Canadian institute of Ukrainian studies.

Олег Покальчук

Член Правління Інституту суспільно-економічних досліджень

Дізнатися більшеДо списку спікерів

Відомий український соціальний психолог, письменник, публіцист, багаторічний радник чільних українських політиків. Працював у Верховній Раді, Інституті соціальної та політичної психології АПНУ, Кабінеті Міністрів України. Експерт естонсько-української програми “Стійка Україна” (“Resilient Ukraine”) з розробки моделей підвищення національної стійкості та психологічного протистояння російській агресії.

Займається питаннями переходу Збройних Сил України та інших українських силових структур на стандарти НАТО в галузі інформаційної агресії.

Закінчив Київський державний університет, Московський Літературний інститут, Канадський інститут українських студій.

Валбона Зенелі

Доктор наук, директор програми "Чорне море та Євразія", Європейського центру безпекових досліджень ім. Джорджа К. Маршалла

Дізнатися більшеДо списку спікерів

Доктор Зенелі у серпні 2011 р. приєдналася до Європейського центру безпекових досліджень Джорджа К. Маршалла як професор з вивчення питань національної безпеки. Вона також є директором програми “Чорне море та Євразія”, яка здійснює нагляд за діяльністю Центру Маршалла в цьому регіоні. Раніше вона займала посаду заступника директора програми “Центральна та Південно-Східна Європа”.

Валбона Зенелі є членом викладацького факультету Програми прикладних досліджень в галузі безпеки (PASS), Програми боротьби з наркотиками та незаконним обігом (CNIT), Програми досліджень кібербезпеки (PCSS), Вищого семінару виконавчих директорів (SES) та Семінару з регіональної безпеки (SRS). Вона також бере участь у роботі Консорціуму оборонних академій та інститутів досліджень безпеки “Партнерство заради миру” як член робочої групи по Південно-Східній Європі та робочої групи з реформи сектора безпеки.

До цього Валбона Зенелі була професором з міжнародної економіки в Європейському університеті Тирани з 2009-2011 рр. та доцентом в Нью-Йоркському університеті Тирани з 2006-2011 рр. З 2003-2005 рр. Зенелі працювала управлінцем протоколу, а пізніше економічним радником албанського прем’єр-міністра. До цього вона працювала радником міністра економіки Албанії в 2002-2003 рр. Вона також працювала в приватному секторі, надаючи консультації компанії з питань маркетингу та міжнародних відносин.

Валбона Зенелі має ступінь доктора політичних наук з Університету досліджень “Альдо Моро”, Барі, Італія (2011 р.), А також ступінь кандидата наук з міжнародного маркетингу від Джорджтаунського університету у Вашингтоні (2006 р.). Вона отримала ступінь бакалавра наук з управління бізнесом з університету Болоньї, Італія, де завершила навчання з відзнакою (2001 р.).

Yaroslav Hrytsak

Historian, professor at the Ukrainian Catholic University

Дізнатися більшеДо списку спікерів

 

Yaroslav Hrytsak is a Ukrainian scholar, historian and publicist, doctor of historical sciences, professor at the Ukrainian Catholic University, Director of the Institute for Historical Studies of the Lviv National University named after I.Franko.

From 1996 till 2009 he was a guest professor at the Central European University in Budapest, from 1999 till 2005 he served as a first vie-president of the International Association of Ukrainian Studies (1999-2005).

Yaroslav Hrytsak is also the editor-in-chief of the scientific yearbook “Ukraina moderna”, and a member of the editorial boards of the magazines Ab Imperio, Krytyka, Slavic Review, a member of the supervisory board of the Harvard Ukrainian Studies magazine and is an honorary professor at the National University of Kyiv-Mohyla Academy.

He is the author of more than 500 scientific publications on historical themes and is famous for his op-eds.

 

 

Ярослав Грицак

Історик, професор Українського католицького університету

Дізнатися більшеДо списку спікерів

Ярослав Грицак — український науковець, історик і публіцист, доктор історичних наук, професор Українського Католицького Університету, директор Інституту історичних досліджень Львівського національного університету ім. І.Франка.
З 1996 р. по 2009 р. був гостем–професором Центральноєвропейського університету у Будапешті, та першим віце-президент Міжнародної асоціації україністів(1999—2005) .
Яросла́в Грицак також є Головним редактором наукового річника «Україна модерна», членом редакційної колегії часописів Ab Imperio, Критика, Slavic Review, членом наглядової ради журналу Harvard Ukrainian Studies та почесним професором Національного Університету «Києво-Могилянська Академія».
Має понад 500 наукових публікацій на історичну тематику. Відомий також своїми публіцистичними творами.

Наталя Соколенко

Заступник головного редактора «Громадського радіо»

Дізнатися більшеДо списку спікерів

 

Наталя закінчила факультет журналістики Національного університету ім. Т. Шевченка, є випускницею Школу журналістики «Інтерньюз-Україна», Української школи політичних Студій, спецкурсів «Розуміємо права людини» та «Цифрова журналістика майбутнього».

З 2000 року працювала кореспонденткою в програмах новин. Але після 10 років на телебаченні та отримання найвищої телевізійної нагороди «Телетріумф» у номінації «Репортер» Наталя звільнилася — на знак протесту проти цензури та «джинси» в новинах каналу.

У серпні 2012 року Наталя почала шукати однодумців для створення незалежного від приватних власників та держави медіа. Вже восени 2013 та взимку 2014 років Наталя була однією з ведучих радіомарафону «Єромайдан онлайн», а згодом стала ведучою та редакторкою живого ток-шоу «Громадська хвиля».

Наталя є активною учасницею руху «Стоп цензурі!» та захоплюється історією України.

Деміан Карасені

Депутат Парламенту Республіки Молдова

Дізнатися більшеДо списку спікерів

Заслужений тренер Молдови та майстер спорту з вільної боротьби.

Закінчив Кишинівський державний педагогічний інститут ім. Іона Крянге, Академію публічного управління при Президенті Молдови.

Магістр міжнародних відносин.

Жан-Ів Леконт

Сенатор Франції

Дізнатися більшеДо списку спікерів

Жан-Ів Леконт (Jean-Yves Leconte), народився 31 жовтня 1966 року в Парижі, є членом Сенату Франції, що представляє виборчий округ громадян Франції, які проживають за кордоном. Він є членом Соціалістичної партії.

Леконт жив понад 20 років у Польщі та був членом Асамблеї французьких громадян за кордоном з 1994 року.

Сенатор входить до Групи дружби Франція-Україна в Сенаті Французької Республіки.

Мері О’Хейґен

Головний радник і старший директор НДІ в Україні

Дізнатися більшеДо списку спікерів

Мері О’Хейґен почала співпрацю з НДІ в якості консультанта в 2001 році на запрошення програми НДІ в Хорватії. На початку 2003 року Мері перейшла до НДІ на постійну роботу, розпочавши свою діяльність з офісу в Словакії, а згодом того ж року очолила програму НДІ в Сербії. У 2005 році пані О’Хейґен була призначена на посаду директора московського офісу НДІ. Згодом у 2006 році вона очолила офіс НДІ в Грузії, де вона відповідала за програми взаємодії з парламентом та за програму спостереження за виборами.

В 2009 році пані О’Хейґен переїхала до Найробі, де вона здійснювала керівництво програмами для політичних партій та іншими програмами НДІ. До останнього часу Мері О’Хейґен займала посаду старшого директора НДІ в Нігерії.

Перед тим як приєднатися до НДІ пані О’Хейґен працювала на посаді голови аналітичного відділу партії Ліберальних Демократів в Палаті Представників Великобританії. Її перша робота в політичній сфері розпочалася на посаді політичного радника в Європейському Парламенті з питань зовнішньої політики, проблем інституційного розвитку та Північної Ірландії. Пізніше вона також представляла об’єднану політичну групу Європейської Народної Партії та Європейської Групи Демократів у Лондоні.

Пані О’Хейґен народилася та навчалася у Великобританії. Вона здобула декілька академічних нагород, а також закінчила Оксфордський університет з відзнакою за напрямком політична географія. Навчаючись у магістратурі вона викладала різні суміжні дисципліни і є співавтором книги про перші прямі вибори до Європейського Парламенту.

Марія Зав’ялова

Ведуча, журналістка

Дізнатися більшеДо списку спікерів

Марія Зав’ялова, журналістка, яка має величезний досвід роботи військовим кореспондентом зокрема в Криму в період анексії та на передовій вздовж усієї лінії фронту
Марія була постійною ведучою випусків новин «Хроніки Донбасу» на Громадському Радіо в 2015-2016 роках. .
За свою роботу журналістом Марія Зав’ялова зробила понад 500 новин й понад 150 сюжетів різних форматів.
Освіту отримала в Київському міжнародному університеті за спеціальністю перекладач англійської мови.

Марк Войджер

Спеціальний радник Армії США в Європі з питань Росії та Євразії

Дізнатися більшеДо списку спікерів

Марк Войджер працює спеціальним радником з питань Росії та Євразії Головнокомандувача армії США в Європі в Візбадені (Німеччина).

До цього був радником з культурних питань та старшим експертом з питань Росії Спільного командування сухопутних військ НАТО в Ізмірі (Туреччина).

Раніше працював соціологом в Іраку та Афганістані.

Марк Войджер був членом консультаційної ради з питань Росії під час президентської кампанії Мітта Ромні 2012 року.

На даний момент він також є старшим науковим співробітником Фундації Патомак (Вашингтон). Макт Войджер має ступінь магістра в сфері права та дипломатії університету Тафта та ступінь магістра публічного адміністрування в Школі врядування Кеннеді Гарвардського університету. Він також захистив дисертацію та тему Близького сходу в Кембриджському університеті, а також вивчав арабську в Йорданії.

Марк Войджер вільно володіє російською, українською, болгарською, арабською, турецькою, французькою, іспанською та італійською мовами.

 

 

Михайло Басараб

Політолог, кандидат політичних наук

Дізнатися більшеДо списку спікерів

Політолог,  член президії Громадської комісії з розслідування та попередження порушень прав людини в Україні.

У 1999 році отримав диплом політолога з відзнакою, закінчивши філософський факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий ступінь кандидата політичних наук здобув в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень імені І.Ф. Кураса НАН України.

Автор і експерт для провідних видань України. Один із засновників дослідницької компанії «Перша рейтингова система».

Віктор Рудь

Голова комітету закордонних справ Українсько-американської асоціації адвокатів

Дізнатися більшеДо списку спікерів

Віктор Рудь є юристом міжнародником із понад 35 річним досвідом. До розпаду Радянського союзу він представляв на Заході політв’язнів, які переслідувалися КДБ.

Він також був Спеціальним радником члена американської делегації під час Мадридської оглядової конференції з питань безпеки і співробітництва в Європі. Після розпаду СРСР, Віктор Рудь консультував Народних депутатів України, а також багато писав та виступав перед міжнародною публікою на тему відносин між США, Україною та Росією. В минулому він обіймав посаду голови Українсько-американської асоціації адвокатів, а зараз є в цій організації головою комітету закордонних справ.

Віктор Руд вивчав міжнародні відносини в Гарвардському коледжі та здобув ступінь доктора юридичних наук в школі права університету Дюк.

Штефан Бірлінг

Професор міжнародної політики та трансатлантичних відносин у Регенсбурзькому університеті

Дізнатися більшеДо списку спікерів

Штефан Бірлінг, професор міжнародної політики та трансатлантичних відносин у Регенсбурзькому університеті

Штефан Бірлінг викладав в університеті Людвіга Максиміліана в Мюнхені/LMU (1989-1999) і в Університеті Ерланген-Нюрнберг (1999/2000), читав лекції в  престижних університетах Південної Африки, Ізраїлю, США, Австралії, Китаю та Чилі. З 2000 року він очолює кафедру міжнародної політики та трансатлантичних відносин в Інституті політології при Університеті Регенсбурга.

Був модератором Мюнхенської конференції з питань безпеки.

З 2000 року спільно з Фондом Ганса Зейделя він організовує міжнародні конференції в Регенсбурзькому університеті.

Владімір Сокор

Cтарший науковий співробітник Джеймстаун Фаундейшн

Дізнатися більшеДо списку спікерів

Владімір Сокор є старшим науковим співробітником вашингтонської аналітичної організації Джеймстаун Фаундейшн та регулярно на щоденній основі публікується в його передовому виданні Eurasia Daily Monitor ( з 1995 року і до тепер). Він є міжнародно визнаним експертом з країн пострадянського простору в Східній Європі, на Південному Кавказі та в Центральній Азії. Він пише аналітичні статті про Росію та її політику щодо Заходу, а також на теми енергетики, регіональної безпеки, сепаратистських конфліктів, політики і програм НАТО.

Владімір Сокор часто виступає на американських та європейських конференціях та бере участь в роботі аналітичних центрів. Він викладає в Оборонному коледжі НАТО та на програмі з національної безпеки у Гарвардському університеті за програмою Чорного моря (Школа управління ім. Дж. Ф. Кенеді). Раніше працював аналітиком  радіо Вільна Європа та його дослідного інституту (1983-1994).

Роман Безсмертний

український політик та громадський діяч

Дізнатися більшеДо списку спікерів

Роман Безсмертний – український громадський діяч,  народний депутат  чотирьох скликань (1994-2007), віце-прем’єр-міністр України (2005), Надзвичайний і Повноважний Посол України в Республіці Білорусь (2010-2011), член політичної підгрупи тристоронньої контактної групи на переговорах у Мінську (2015-2016), один з авторів Конституції України, повний кавалер ордену «За заслуги».

За час роботи у Верховній раді України займався питаннями державного будівництва та місцевого самоврядування. З січня 1997 до жовтня 1999 року та з грудня 1999 до квітня 2002 року був постійним представником Президента України у Верховній раді України.

Закінчив історичний факультет Київського педагогічного інституту; захистив кандидатську дисертацію «Соціально-політичний устрій українського суспільства (концепція Донцова)» (Інститут національних відносин і політології НАНУ).

Джеймс Шерр

Науковець програми Росії та Євразії аналітичної організації The Chatham House

Дізнатися більшеДо списку спікерів

Джеймс Шерр є науковцем та колишнім головою програми Росії та Євразії британської аналітичної організації The Chatham House ( 2008-2011 рр.)

Він працював на кафедрі соціології Оксфордського університету в 1993-2012 рр., був співробітником Центру дослідження конфліктів британського Міністерства оборони в 1995-2008 рр.  та директором з навчань Королівського інституту державної служби в  1983-1985 рр.

Джеймс Шерр публікує численні аналітичні матеріали на тему військової, оборонної та закордонної політики СРСР та Росії, а також пише на теми енергетичної безпеки, регіону Чорного моря, боротьби України проти Російської агресії, політику Заходу та питання внутрішньої політики.

Андрій Куліков

Голова правління ГО «Громадське радіо», радіо- та телеведучий

Дізнатися більшеДо списку спікерів

За освітою спеціаліст з міжнародних відносин/референт-перекладач англійської мови, Андрій Куліков більше відомий як ведучий програми «Свобода слова» на каналі ICTV, як експерт проекту ЄС «Розвиток медіа-навичок» та викладач у Київському інституті журналістики та Маріупольському державному університеті. Кілька разів він був лауретом премії «Телетріумф» як ведучий і в складі команди програми «Свобода слова».

У 2013 році Андрій став одним з співзасновників «Громадського радіо», що створила група незалежних  журналістів, які свого часу відмовилися закривати очі на цензуру, нечесну «редакційну політику» чи непрозорі схеми власності медіа.

Григорій Селещук

Директор департаменту гуманітарної допомоги потерпілим від конфлікту Карітасу України

Дізнатися більшеДо списку спікерів

З 2015 року Директор департаменту гуманітарної допомоги потерпілим від конфлікту Карітасу України. 2013-2015 роки Керівник Міграційної служби Карітасу України, відповідальний за програми допомоги вимушеним переселенцям. З 2007 по 2013 рік Голова Комісії УГКЦ у справах мігрантів. 2008-2010 роки член Міграційної комісії Caritas Europa. 2001-2007 працював над проблемами трудової міграції у різних дослідницьких структурах (Львівська лабораторія соціальних досліджень, Інститут релігії та суспільства УКУ, Комісія справедливість і мир УГКЦ).

Навчався на  фізичному (1993-1995), а потім на юридичному (2000-2006) факультетах Львівського національного університету ім. Івана Франка.

Микола Капітоненко

Директор Центру дослідження міжнародних відносин

Дізнатися більшеДо списку спікерів

Доцент Інституту міжнародних відносин Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Директор Центру дослідження міжнародних відносин, неурядової організації, що займається дослідженнями регіональної безпеки та зовнішньої політики України. Був запрошеним професором в Університеті Айова, викладав у Дипломатичній академії при Міністерстві закордонних справ України. Співредактор UA: Ukraine Analytica.

Автор підручника з конфліктології, монографії про силовий фактор в міжнародній політиці, а також більш як 60 статей з різних аспектів зовнішньої політики та безпеки. Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки.

 

Браян Боннер

Головний редактор KyivPost

Дізнатися більшеДо списку спікерів

Американець Браян Боннер став головним редактором Kyiv Post 9 червня 2008. року. Він був на цій посаді також раніше в 1999 році, через три роки після того, як переїхав до України викладати журналістику.

Суттєва частина кар’єри Браяна Боннера пов’язана з роботою у видавництві St. Paul Pioneer Press в Міннесоті, де він протягом 20 років писав на теми міжнародної, національної та регіональної політики, як штатний журналіст та редактор.

Окрім Україні, він також працював репортером в Росії, Шрі-Ланці, Бельгії, Тайланді, Лаосі, Норвегії, Польщі та Великій Британії.

В 2007-2008 рр. він був старшим директором з комунікації кампанії “Діти без тютюну” у Вашингтоні. Також працював експертом з виборчих питань шести спостережних місій ОБСЄ в Україні, Білорусії, Казахстані, Туркменістані в 1990 -2013 рр.

Браян Боннер був регіональним координатором фінансованої урядом Данії Програми Об’єктивних Розслідувань в 2013-2017 рр. Він є членом наглядової ради Фундації розвитку медіа  (Media Development Foundation), неурядової організації, що була заснована журналістами Kyiv Post в 2013 році для популяризації розслідувальної журналістики, навчань журналістів та обміну досвідом.

Посол Джон Хербст

Понад 31 рік працював дипломатом в Державному департаменті США, був послом США в Україні в 2003-2006 роках.

Дізнатися більшеДо списку спікерів

Джон Хербст понад 31 рік працював дипломатом в Державному департаменті США, завершивши службу в ранзі кар’єрного міністра. Він був послом США в Україні в 2003-2006 рр., до цього працювавши послом в Узбекистані в 2000-2003 рр.

 

Джон Хербст також працював генеральним консулом США в Єрусалимі, першим заступником посла у справах нових незалежних держав, директором офісу незалежних держав та питань співдружності, директором з регіональних відносин у відділі Близького Сходу, а також в посольствах в Тель-Авіві, Москві та Саудівській Аравії. Він також працював Директором центру комплексних операцій в Національному Університеті Оборони. Джон Хербст отримав 2 Президентські відзнаки, відзнаку Держсекретаря США за досягнення на державній службі та відзнаку голови Генштабу США за цивільну службу. Джон Хербст написав низьку статей на теми стабілізаційних операцій, присвячені Центральній Азії, Україні, Росії, які широко публікуються

Мирослава Ґонґадзе

Ведуча, головний редактор і керівник Української служби «Голосу Америки»

Дізнатися більшеДо списку спікерів

Виступає як експерт із питань України, Східної Європи та свободи слова на пострадянському просторі. Статті Мирослави друкуються на шпальтах  таких світових видань, як Wall Street Journal, Washington Post, NPR, Journal of Democracy.

Талант журналіста – це ставити запитання, які змусять замислитися не тільки співрозмовників та глядачів, але й політиків та державних діячів:

  • «Чому всі говорять про «ДНР/ЛНР» і забули про Крим?»
  • «Будапештський меморандум. Чи зробила міжнародна спільнота достатньо для захисту суверенітету України?»
  • «Виявляти й розуміти суть пропаганди – важливо. Але які методи можуть бути дієвими, щоб з цією пропагандою боротись?»

Зараз в США «Росія» і «небезпека» стали словами-синонімами, каже Мирослава Гонгадзе. В тому числі й завдяки її роботі.

Валерій Пекар

Співзасновник громадської платформи Нова країна

Дізнатися більшеДо списку спікерів

Підприємець з 1992 року. Член Ради директорів Всесвітньої асоціації

Штефан Бірлінг

Професор міжнародної політики та трансатлантичних відносин у Регенсбурзькому університеті

Дізнатися більшеДо списку спікерів

Викладав в університеті Людвіга Максиміліана в Мюнхені / LMU (1989-1999) і в Університеті Ерланген-Нюрнберг (1999/2000), читав лекції в престижних університетах Південної Африки, Ізраїлю, США, Австралії, Китаю та Чилі. З 2000 року він очолює кафедру міжнародної політики та трансатлантичних відносин в Інституті політології при Університеті Регенсбурга.

Був модератором Мюнхенської конференції з питань безпеки.

З 2000 року спільно з Фондом Ганса Зейделя він організувує міжнародні конференції в Регенсбурзькому університеті.

За версією журналу UNICUM PROFESSIONAL в 2013 році Штефан Бірлінг був нагороджений титулом «Професор року» в категорії гуманітарних, культурних та соціальних наук.

Нона Міхелідзе

Голова програми Східної Європи та Євразії в Інституті міжнародних відносин у Римі

Дізнатися більшеДо списку спікерів

Нона Міхелідзе здобула ступінь доктора філософії в університеті Пізи та ступінь магістра регіонального розвитку в університеті Гумбольта в Берліні, де отримала стипендію наукової фундації Фольксваген. Вона також закінчила Тбіліський національний уніерситет за спеціальністю міжнародні відносини. Її наукові зацікавлення стосуються інструменту Східного партнерства, врегулювання конфлікту на Південному Кавказі, ширша співпраця в басейні Чорного моря, Туреччина та регіон Каспійського моря, російська міжнародна політика та пострадянський простір.

Денис Казанський

Український журналіст, блогер

Дізнатися більшеДо списку спікерів

Народився в 1984 році. В 2006-му закінчив Донецький державний університет економіки та торгівлі імені М. Туган-Барановского. Став відомим як блогер під псевдонімом Frankensstein. Працював у виданні журналістських розслідувань та аналітики «Донецкая правда».

Денис в журналістиці з 2011 року. До 2014 працював в Донецьку в інтернет-виданні  «Острів». З 2014 пише для журналу «Український тиждень», а також є головним редактором сайту «Четверта влада».

Денис залишив Донецьк після початку російської окупації, але продовжив слідкувати за подіями на окупованих територіях і має достовірну інформацію про правдивий стан речей  в так званих «ДНР/ЛНР».

«Окупація Донбасу російськими найманцями і військовослужбовцями регулярної армії, безумовно, є злочином. Тому, як будь-який злочинець, РФ намагається переконати світову спільноту в тому, що вона є невинною і не бере участі в війні. Для цього вона робить все, щоб показати стороною конфлікту тільки псевдореспубліки “ЛНР” і “ДНР”» – пише Денис в своєму блозі.

Тому слідкуючи а розвитком подій на Донбасі, важливо зрозуміти, що те, що нам показують ЗМІ – це не факти з фронту, а реаліті-шоу з великим бюджетом, у якого є свої режисери та продюсери. Тому сприймати російську версію подій серйозно – це все одно що дивитися фільм “Війна світів” і вірити, що на Америку напали прибульці. Війна на Донбасі є війною Росії з Україною і не є нічим іншим.  А “ЛНР” і “ДНР” – це лише аналог  мертвонародженої  “Фінляндської демократичної республіки”, яку керівництво СРСР придумало заради прикриття загарбницького нападу на Фінляндію в 1939 році.

Доктор Майкл Карпентер

Старший директор Центру дипломатії та глобальної взаємодії імені Байдена при університеті Пенсильванії.

Дізнатися більшеДо списку спікерів

Здобув ступінь магістра та доктора політичних наук в університеті Каліфорнії, Берклі та ступінь бакалавра у сфері міжнародних відносин у Стенфордському університеті.

Доктор Карпентер працював у Білому Домі як радник з міжнародних питань віце-президента Джозефа Байдена та директором з питань Росії в Раді національної безпеки. Цього він був кар’єрним дипломатом в структурах Державного департаменту США. Доктор Карпентер працював на дипломатичній службі в Польщі, Словенії та Барбадосі.

Колишній заступник асистента держсекретаря США з питань безпеки із сферою відповідальності, що охоплювала питання Росії, України, Євразії, Балкан та контроль за звичайним озброєнням.

Він також є старшим науковим співробітником Атлантичної ради та членом ради Джеймстаун Фандейшн.

Генерал – лейтенант Бен Ходжес

Командуючий сухопутних війск НАТО в Європі

Дізнатися більшеДо списку спікерів

Уродженець Квінсі (Флоріда). Ген. лейт. Ходжес закінчив Військову Академію США в 1980 році, після чого був призначений на службу в сухопутні війська.

Після першого завдання як лейтенанта сухопутних військ в Німеччині, він керував сухопутними військовими підрозділами різного рівня як командир бригади, батальйону та роти 101-шої повітряно – десантної дивізії та під час операції “Іракська свобода”. Серед його останніх тактичних призначень – керівник операцій Регіонального підрозділу військ Південь в Кандагарі, Авганістан.

Глен Ховард

Президент Джеймстаунської Фундації

Дізнатися більшеДо списку спікерів

Пан Ховард вільно володіє російською мовою та на професійному рівні спілкується азербайджанською і арабською, а також є регіональним експертом з Кавказу і Центральної Азії.
Має досвід роботи аналітиком Центру Стратегічної Оцінки міжнародної корпорації з впровадження наукових досягнень (SAIC). Його статті з’явилися в “The Wall Street Journal”, аналізі Центральній Азії та Кавказу, та тижневику “Jane’s Defense”. Пан Говард працював консультантом у приватному секторі та державних установах, включаючи Міністерство оборони США, Раду національної розвідки та основні нафтові компанії, що працюють в Центральній Азії та на Близькому Сході (Середньому Сході).

Деніс Ценуса

Експерт незалежного економічного аналітичного центру Експерт Груп (Кишинів)

Дізнатися більшеДо списку спікерів

Щотижневий дописувач новинної агенції ІНФО-ПРІМ, де за 3 роки опублікував понад 100 аналітичних статей на тему європейської інтеграції та діалогу ЄС-Молдова.

Автор цисленних аналітичних матеріалів, що публікуються в Молдові та закордоном. Сфера зацікавлення – діалого Молдова-ЄС, економіка європейської інтеграції, відносини Росія- ЄС, Європейська політика сусідства, енергетична безпека.

Дені Ценуса отримав диплом магістра в Коледжі Європи Натолін.

Павло Казарін

Журналіст, публіцист

Дізнатися більшеДо списку спікерів

Народився в Криму. Закінчив Таврійський національний університет за спеціальністю ” Російська мова та література”. Працює в журналістиці з 2004 року.

З 2012 по 2014рік працював в Москві. Співпрацював з платформами “Росбалт”, “Slon.ru”, “Новая газета”, “New Times”.

З 2014 року живе в Києві. Співпрацює з телеканалами ICTV та “24”. Оглядач “Украинскої правди”, Liga.net, Радіо Свобода.

Сфери професійного зацікавлення: пострадянський дрейф, окуповані території, Східна Європа, еволюція українсько-російских відносин.

Джеймс Безан

Тіньовий Міністр Національної Безпеки

Дізнатися більшеДо списку спікерів

За час парламентської кар’єри очолював Постійні комітети Палати Громад з питань сільського господарства та агро-харчування (2006-2008 рр.), навколишнього середовища (2008-2011 рр.) та національної оборони (2011- 2013 р.)

Як парламентський секретар міністра національної оборони в 2013-2015 рр., Безан активно працював у напрямках, пов’язаних з військовими закупівлями, проблемами психічного здоров’я в Канадських збройних силах, війною проти ІДІЛ та агресією Росії в Україні. Безан в даний час служить в “тіньовому кабінеті” Офіційної опозиції, як критик консервативної оборони. Безан також був дуже відвертим критиком російської агресії у Східній Європі та захисником демократії, суверенітету і прав людини в Україні.

В результаті він був одним з тринадцяти канадських посадовців, що підпали під санкції Росії та отримали заборону уряду на в’їзд до РФ у 2014 році. За свою роботу з українських питань був відзначений численними нагородами як у Канаді, так і за кордоном, включаючи “Орден князя Ярослава Мудрого” (Найвища нагорода України цивільним) за законопроект про визнання Голодомору геноцидом, який він розробив як парламентар, що на той час.

Дацюк Сергій Аркадійович

Філософ, теоретик, мислитель, публіцист, блогер.

Дізнатися більшеДо списку спікерів

Автор 7 книг – теоретичних праць з фундаментальної філософії, онтології, логіки, семіотики, структурної лінгвістики, штучного інтелекту, теорії комунікації, теорії політики («Теорія віртуальності» (2008), «Онтологізації» (2009), «Горизонти конструктивізму» (2010), «Теорії перспективи» (2011), «Складний новий світ» (2012), «Інтелектуальна політика» (2010), «Момент філософії» (2013)). З моменту закінчення в 1991 році Київського Державного Університету ім. Т.Г.Шевченка працював у сфері аналізу та експертизи політичних рішень, а з 2002 року — працює на ринку комерційного консультування в корпорації “Гардаріка”.

Свен Сакков

Директор Міжнародного центру оборони та безпеки (Естонія)

Дізнатися більшеДо списку спікерів

Протягом двох останніх років був директором Центру підвищення кваліфікації кіберзахисту НАТО, міжнародного центру знань, що спеціалізується на дослідженнях, навчанні та тренуванні в галузі технологій, стратегії, операції та права. Як директор Свен Сакков очолював міжнародних працівників з 20 країн та з різних галузей. У період з 2008 по 2015 рік Сакков працював заступником міністра оборонної політики (директор з політики) міністерства оборони Естонії.

Під час перебування на посаді директора з політики Свен Сакков відповідав за планування політики, оцінки загроз, політику НАТО та ЄС, міжнародне співробітництво та контроль над озброєннями. Був представником Естонії в групі старших посадових осіб НАТО. Раніше служив в посольстві Естонії у Вашингтоні та Естонській місії в НАТО, в якості радника з питань національної безпеки та оборони Президента Естонії та директора з планування політики Міністерства Оборони.

Свен Сакков навчався в Кембриджському університеті (Магістр філософії з Міжнародних відносин), в Тартуському університеті (Бакалавр з історії, з відзнакою) та Королівському коледжі оборони (курс 2011-12).

Оксана Сироїд

Заступник голови Верховної ради України

Дізнатися більшеДо списку спікерів

За час депутатської каденції працювала над судовою реформою, реформою місцевого самоврядування, поліції, прокуратури, активно брала участь в роботі конституційної комісії, створеної в березні 2015 року. Приділяє значну увагу питанням безпеки і оборони, один із авторів законопроекту “Про територію України тимчасово окуповану Російською Федерацією”

До обрання Народним депутатом України Оксана Сироїд була директором “Української правничої фундації”. В 2004-2012 роках була національним координатором проектів  та керівником програми правосуддя ОБСЄ в Україні. В 2001-2002 працювала в секретаріаті Кабінету міністрів України. Оксана Сироїд викладає в Національній школі суддів України, є співавтором підручників з адміністративного судочинства. Вона також викладає  на юридичному факультеті Національного університету “Києво- Могилянська академія” та є співзасновником Школи публічного адміністрування Національного університету “Києво- Могилянська академія”.

Оксана Сироїд здобула ступінь магістра права в Оттавському університеті та Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка та ступінь бакалавра політології в Національному університету “Києво- Могилянська академія”.

Джилл Сінклер

Старший радник Департаменту національної оборони Канади

Дізнатися більшеДо списку спікерів

В даний час Джилл є старшим радником Департаменту національної оборони та представником Канади в Консультативній раді з питань оборонної реформи. Вона працювала асистентом заступника міністра (з питань політики) в Департаменті національної оборони та помічником секретаря з закордонних справ та оборони в Таємній Раді.

Під час своєї кар’єри в закордонних справах Джилл керувала Оттавським процесом заборони протипіхотних мін; була виконавчим директором Комісії з питань втручання та державного суверенітету, робота якої призвела до створення R2P (вобов’язку захищати); була Спеціальним координатором близькосхідного мирного процесу; працювала над контролем озброєння, роззброєння та людської і регіональної безпеки, а також мала призначення до Праги, Гавани та Близького Сходу.

Вона є старшим науковим співробітником Університету Оттавської вищої школи державної служби та міжнародних відносин, разом із друзями є волонтером оркестру Національного центру мистецтв, як директор з комунікацій та інформаційно-просвітницької діяльності.

Думітру Алаіба

економіст, програмний директор Центру політик та реформ (Молдова)

Дізнатися більшеДо списку спікерів

П’ять років досвіду роботи в сфері міжнародних консультацій (Фінляндія, Румунія, Латвія та Австрія). Координував проекти на Балканах та країнах СНД в галузі економіки, фінансів та бізнес-клімату.

Сім років досвіду роботи з урядом Молдови.

У період з 2013 по 2016 рік – керівник Секретаріату Економічної ради прем’єр-міністра (проект ЄБРР).
З січня 2017 року – директор програми в ЦПР Молдова.

Михайло Гончар

Президент Центру глобалістики "Стратегія ХХІ"

Дізнатися більшеДо списку спікерів

Понад 31 рік професійного досвіду роботи, включаючи службу в Військово-повітряних силах, державну службу в системі Ради національної безпеки і оборони України, наукову роботу в Національному інституті стратегічних досліджень, Національному інституті проблем міжнародної безпеки РНБО України. В 2000-х рр. працював в системі нафтогазового комплексу України, займаючи відповідальні посади. Нагороджений Почесною грамотою НАК «Нафтогаз України».

Був експертом української частини міжурядових комісій з економічного співробітництва з Німеччиною, Польщею, Словаччиною, Чехією, Казахстаном, Азербайджаном, Грузією, Туреччиною. Автор, співавтор та редактор низки книг та публікацій з проблематики енергетики, енергетичної безпеки, міжнародних відносин.

З 2016 року є членом Національного комітету з промислової політики. З 2017 року в. о. головного редактора часопису «Чорноморська безпека». Має статус асоційованого експерта Центру ім. Разумкова та Центру дослідження Росії.

Партнери

Організатори

Новини

12 Січня

Чому Путіну подобається Захід?

Назва моєї промови «Чому Путіну подобається Захід?» може видаватися некоректною. Зрештою, ми систематично чуємо, що…

Дізнатися більше Усі новини

Назва моєї промови «Чому Путіну подобається Захід?» може видаватися некоректною. Зрештою, ми систематично чуємо, що Путін раз по раз звинувачує Захід у всьому на світі. Ми чуємо про «втрачену гордість» Росії, про те, що вона «принижена», «роз’ятрена», «зневажена», «спантеличена» або «розгублена». Один з радників сенатора з Вермонту Берні Сандерса під час останньої президентської кампанії сказав, що «Путін намагається знайти любов, вдячність та визнання».

Проте факти свідчать про протилежне. Фіона Хілл, що раніше працювала в Інституті Брукінґса, відомому аналітичному центрі у Вашингтоні, тепер працює у складі Ради Національної Безпеки у Білому Домі. У багатьох колах вона є визнаним фахівцем з питань Росії. Кілька років тому вона написала книгу про Путіна, у якій зазначила, що він «не здатен зрозуміти міркувань американців чи європейців та їхньої політичної динаміки».

Однак, як на того, хто нас не розуміє, Путіну все добре вдається. Ось приклад: його гроші лежать у нас в банку. Ключ від якого у нас. Проте він вперто поширює свою агресію. Він не думає про загрозу своїм грошам і не переймається санкціями. Чому ж? Звідки він бере свою самовпевненість? Цю самовпевненість йому дали ми.

Путін – не геній, проте, він дуже добре знає і розуміє сторічну історію стосунків зі Заходом. Він розпізнав шаблони західної поведінки, мислення та емоцій, які є чіткими і передбачуваними, а отже надійними. І його висновки, які базуються на цих шаблонах, також надійні. Він бачить неодноразові стратегічні помилки Заходу, дарма розтрачені можливості, нездатність і відсутність політичної волі, щоб мислити і діяти далекоглядно: не реактивно, а на випередження. Однак, як це можливо, якщо, як ми кажемо самі собі, це Захід «виграв Холодну війну»? Ми повернемося до цього питання пізніше.

Що ж це за історія, яку Путін так добре розуміє? 1918 року Україна проголосила незалежність. Ленін визнав її, та незабаром вторгся. Україна звернулася до Заходу по допомогу у вигляді надлишкової амуніції та медикаментів, які залишилися після Першої світової війни. Україні було відмовлено. Україна попередила, що вже через двадцять п’ять років Росія прямо загрожуватиме Заходу. Україну проігнорували. Ясна річ, що Москва здолала та окупувала Україну, і її контроль був стрижнем для формування та життєздатності Радянського Союзу.

1933 року, в той самий час, коли Москва ламала український спротив голодом, Сполучені Штати встановили дипломатичні стосунки з Радянським Союзом. В очах світу це визнання означало легітимізацію, акцептацію та схвалення Америкою вбивчого режиму Сталіна. Що більше, це була легітимізація, акцептація Америки як «сатани» капіталістичного світу, наміченої жертви того ж режиму, який проголосив себе лідером всесвітньої кампанії на знищення капіталізму. Як, на нашу думку, це мав би витлумачити Путін?

Під час Другої світової війни лише частина Європи була визволена. Ми дозволили одному тиранові заступити іншого. Захід просто вимірював розміри Залізної Завіси. Американський Ленд-Ліз забезпечував потреби Радянського Союзу в матеріалах і обладнанні більше, ніж його армія цього потребувала. На жаль, Москва використала бренд Made in USA, щоб придушити підпільні рухи опору в Україні і в Балтії, а також повстання в ГУЛАГу на початку 50-х.

Наступні сорок років, починаючи з 40-х, Захід (а фактично США) демонстрував політику стримування, намагаючись опиратися експансії СРСР. Повністю стримати, однак, не вдалося. Порівняймо співвідношення позицій Сполучених Штатів та Радянського Союзу після Другої світової війни і сорок років потому й побачимо, що відбувся суттєвий зсув. Порівняно зі США, Радянський Союз значно підвищив свій глобальний вплив і військовий потенціал.

Проблема зі стримуванням полягала в тому, що воно було виключно реактивним, без відчуття того, що Захід вживає якихось активних заходів, які могли б призвести до розвалу Радянського Союзу. Ми «здали» ситуативний контроль Кремлю. Ми чомусь вирішили, що єдиний спосіб зарадити піроману – це побудувати дуже дорогу, дуже велику й високомобільну пожежну станцію, яка б гасила пожежі, які Кремль влаштовував у вигідний йому час, на вигідному йому місці та з потрібною йому температурою. Стримування базувалося на надії. Але якщо надія це не політика і не стратегія навіть на фондовій біржі, то як вона може бути базою для національної безпеки? Не дивно, що видатний американський журналіст того часу Волтер Ліпман описав стримування не як стратегію, а як «стратегічну потвору».

Але найбільшою фундаментальною помилкою політики стримування була відсутність будь-якого розуміння мультинаціональної структури Радянського Союзу. Він був колоніальною імперією. Стримування зафіксувало тотожність понять «Росія/Радянський Союз», яке викривило західне уявлення про цю частину світу з перших днів заснування СРСР. Це було велетенським системним промахом, який допомагав московським репресіям над поневоленими Союзом націями. Сьогодні, через двадцять шість років, які минули після розпаду СРСР, офіційні представники уряду Сполучених Штатів найвищих рівнів досі послуговуються тією ж тотожністю «Росія/Радянський Союз» тільки через те, що це від початку не називалося правильно.

Адміністрація Рейґана зламала цю традицію і вийшла за рамки реактивної схеми стримування. Рейґан використовував проактивні заходи для розпаду СРСР. Однак, після виборів Джорджа Буша-старшого, США змінили вектор. Дивовижно, проте ми працювали на збереження Радянського Союзу. Джек Метлок, тодішній посол США в СРСР, щиро зізнався: «Загальне уявлення про те, що Захід спричинив розвал Радянського Союзу і таким чином виграв Холодну війну є помилковим. Розпад СРСР на п’ятнадцять окремих держав – це не те, чого хотіли або до чого спонукали Сполучені Штати». Як відомо, Україна проігнорувала Вашингтон, проголосила незалежність, а решту ми знаємо. Тож залишається запитання: чи Холодну війну було виграно завдяки американській політиці чи всупереч їй?

Що трапилося після розвалу СРСР? Ми ніколи не впровадили (ба навіть не задумували) «плану Маршалла» для забезпечення незалежності та гарантування безпеки колишніх поневолених націй як бастіону проти Росії. Ми не зробили того, що зробили завдяки плану Маршалла в Європі після Другої світової, хоча потреба в таких діях після розпаду Радянського Союзу була вдесятеро більша. На відміну від спустошеної економіки та військового сектору Німеччини, радянська економіка, хоч і в гіршому стані, проте вціліла. Те саме можна сказати і про радянські військові можливості. Однак найважливішим є те, що в той час, коли Німеччина осмислила своє минуле, визнала та попросила пробачення за свої злочини, Москва пішла у протилежному напрямку. Вона пишається своїми злочинами.

Чому ж ми зайняли таку пасивну позицію? Тому що, знову ж таки, ми просто «сподівалися», що стан речей зміниться. Як конкретно, на нашу думку, мали б змінитися мільйони людей у структурах КГБ та в номенклатурі? Куди вони мали подітися? За ніч перетворитися в демократів? А як щодо таємних співробітників, котрі створювали секретну отруту в секретних лабораторіях в засекречених містах? Як ми могли навіть припустити, що така широка репресивна система з такою кривавою історією могла так зненацька змінитися? Проте ми просто «сподівалися», що це станеться. Така абсолютна безвідповідальність з боку західних демократій за власну безпеку, а також пасивність і небажання зіштовхнутися з реальністю віч-на-віч, а просто очікувати майбутнє, приголомшує. На жаль, це сталося не вперше.

Історія – це друге ім’я досвіду. Досвід – це також ще одна назва книги життєвих уроків. Які уроки може винести з цього всього Путін? Його першим висновком є те, що сам Захід не отримав тривалої науки. Ми не винесли з нашого досвіду нічого і, відповідно, не маємо здатності передбачати. Наш досвід не був достатньо болючим, щоб залишити глибокий слід у суспільній пам’яті чи у політичних інституціях. Таким чином, наприклад, президент Обама прийшов до влади абсолютно наївним щодо Москви, але наприкінці терміну, сподіваюся, він став хоча б трохи обізнанішим. Проте ефект обертових дверей в політиці не давав вивченим урокам зцементуватися в пам’яті. Тож яких висновків ми можемо очікувати від Путіна?

Передовсім Путін знає, що у нас немає розуміння того, що Росія – це держава-хижак. У нас немає уявлення про радянську систему, і ми не можемо осягнути, як важливо те, звідки Путін вийшов, не можемо зрозуміти його бажання воскресити Сталіна, і як це впливає на нас. 1999 року він святкував день народження Сталіна, і того ж року ми стали свідками операцій Москви під чужим прапором: вибухи житлових будинків, які стали приводом для початку війни з Чечнею. Його так звана «промова тисячоліття» наприкінці того ж року була безпомилковим планом на майбутнє. Кілька місяців пізніше, на конференції в США Кондолізу Райс запитали, що допомогло б їй зрозуміти Путіна, і чи є він тим, з ким США «могли б працювати». Вона відповіла, що це залежатиме від того, яку податкову реформу він проведе.

Пізніше, того ж двохтисячного року, ми не зауважили нічого особливого у святкуванні Путіним дня народження Фелікса Дзержинського, сумнозвісного засновника «ЧК», попередниці НКВС та КДБ. Це відбулося одинадцятого вересня, в день знищення веж Всесвітнього Торгового Центру. У лютому 2002, під час Зимових Олімпійських Ігор у Солт-Лейк-Сіті (штат Юта), Путін, у властивий йому «зондуючий» спосіб, обережно запровадив радянський символізм. Жодної реакції Заходу. А наступного 2003 Майкл МакФаул, майбутній посол президента Обами у Росії, опублікував книгу, в якій передрікав, що Росія більше не загрожуватиме Заходу.

Ми навіть оком не кліпнули на те, що в Нью-Йорку є заклад «Бар КГБ», чи на те, що у прес-секретаря президента Обами Джея Карні вдома висять радянські пропагандистські плакати, які «красуються» на сторінках найбільшого вашингтонського видання без жодних заперечень. До квітня 2005, коли Путін скаржився, що розвал Радянського Союзу був «трагедією», він уже шість років святкував його криваве минуле. Захід усе це ігнорував. Сьогодні Че Гевара вважається вибриком «моди».

Путін бачить, як Захід грузне у власних зобов’язаннях «не образити», «не антагонізувати» росіян. Другого липня 1934 року Міністерство закордонних справ Великої Британії отримало запит від Палати громад, у якому йшлося про організований Москвою голод в Україні. У внутрішній записці, яка циркулювала кабінетами Міністерства, було написано: «Ми не хочемо оприлюднювати цю інформацію [про геноцид українців], бо радянський уряд обуриться, і наші з ними стосунки будуть упередженими. Ми не можемо робити цю декларацію публічною».

«Колгосп тварин» Джорджа Орвела видавництва відкидали чотирнадцять разів тому, що «не хотіли образити росіян».

У 70-х-80-х роках західна розвідка знала про те, що Кремль організовував, режисував та фінансував тероризм на Близькому Сході проти Заходу під виглядом «арабського націоналізму». Пізніше тероризм також поширився за допомогою тамтешніх агентів на Німеччину, Італію та Ірландію. Однак, західні політики хотіли тримати це в таємниці, не бажаючи «образити росіян».

Власне, саме Сполучені Штати відчувають особливу потребу «зробити приємність». «Невже ми просто не можемо помиритися і бути друзями?». Президент Трумен відомий практичнішим підходом, ніж Президент Рузвельт, проте навіть він після закінчення війни, коли було вже зрозуміло, що Сталін обдурив Захід щодо Східної Європи, писав у щоденнику: «Я не боюся Росії. Вони завжди були нашими друзями, і я не думаю, що це колись зміниться… Отже, треба товаришувати». Той самий підхід ми бачимо у президентів Картера, Буша і Обами. Тільки через кілька місяців після того як Путін напав на Грузію, президент Обама розпочав своє сумнозвісне «перезавантаження» стосунків з Росією. Як могло статися, що це ми намагалися примиритися з Путіним, а не навпаки?

Путін бачить, як ми силуємося перенести нашу комерційну жилку і нашу «культуру домовлятися» на стосунки з Кремлем. Це не працює. Слова «стабільність» та «менеджмент» постійно з’являються в західних текстах та коментарях про Росію. Це те, чого потребує «ведення бізнесу». Проте Кремль так не працює. Він плекає, потребує і, відповідно, породжує нестабільність. Він завжди наступає. Він постійно тисне – звинуваченнями, осудом, перекручуваннями, вимаганнями та нападами. Без упину. А Захід в той самий час діє виключно реактивно, від кризи до кризи. Ми – собаки Павлова.

Відтак, ведення бізнесу означає входження в процес домовленостей. Для нас угода – це шлях до розв’язання проблеми. Угоди з Росією працюють, проте в абсолютно протилежний бік і з протилежним результатом. Ми старанно дотримуємося домовленостей. Росія старанно не робить цього. Насправді намагання накласти нашу «комерційну традицію» на справи з Росією, спричинює толерування та заохочення саме того типу поведінки, який ми б ніколи не толерували в бізнесовому оточенні – постійне недотримання домовленостей з партнерами по інший бік столу. Єдиним винятком з нашого невміння робити прогнози є, як я вже казав раніше, чудове вміння передбачати порушення будь-якої наступної угоди з боку Москви. Але нам просто байдуже. З невідомих причин ми завжди повертаємося за наступною порцією. Після Другої світової, США були країною номер один у світі, єдиною супердержавою – економічно і військово. Тільки США мали атомну бомбу. А після сорока років стримування і десятків домовленостей з Москвою, яким був результат? Кремль неосяжно розширив свій глобальний вплив, а його військовий та ядерний потенціал щонайменше зрівнявся з американським. Ось вам і домовленості.

І наостанок – питання грошей. З першого дня радянського режиму і донині Захід переказував незліченні суми до Москви, що б це не було – кредити, технології, ноу-хау, чи інші економічні вигоди. Без підтримки Заходу впродовж всього існування Союзу, він розпався б значно раніше. З іншого боку, це ми виявилися залежними від російських грошей, а не навпаки. 2006 року британський громадянин був убитий за допомогою невеликої кількості радіоактивних речовин, можна сказати, на порозі Букінгемського палацу. Олександр Литвиненко, громадянин Британії, став жертвою «ядерної війни» на британській території. Що зробили три наступні прем’єр-міністри Британії? Нічого. Російські гроші купили Лондон.

Отож, яких наслідків можна очікувати, зважаючи на такі особистісні характеристики Заходу? Ми надзвичайно сприйнятливі до того, що я називаю “стратегічним обманом.” Джордж Орвелл називав це “контролем реальності.” Покійний історик Роберт Конквест був більш прямим і називав це просто “вбивством розуму.” Коли “дезинформация”, “маскировка,” “провокация,” “компромат,” та “агитация” об’єднуються воєдино та насаджують тотальну дезорієнтацію та неправдиві рамки сприйняття, це створює паралельну реальність та викривлює її. Це дуже небезпечно, бо це існує лише в нашій підсвідомості. Як приклад, я часто пропоную ситуацію, в якій ви раптово прокидаєтеся посеред ночі і розумієте, що знаходитеся в дикому полі. Щоб зорієнтуватися, ви шукаєте Полярну зорю на небі. Ви бачите її, або радше, думаєте, що бачите. Проте ви не розумієте, що поки ви спали, вас перенесли в Південну півкулю. Всі ваші дії та припущення правильні, оскільки вони базуються на уявленні, що те, що ви бачите – це Полярна зоря. Але це не вона. Врешті решт, ви просто ідете в протилежному напрямку. Ви не сумніваєтеся в правильності ваших рішень просто тому, що ви не розумієте ситуації до кінця.

З яким викривленням реальності ми зіткнулися в першу чергу? Це уявлення про те, що Росія просто “захищається.” Ви вже чули це раніше, і я знаю, що ніхто з присутніх тут цієї думки не поділяє. Тим не менш, ця думка дуже потужна, не зважаючи навіть на останні втручання Росії в виборчі процеси в Європі та Сполучених Штатах. Ви всі знаєте цю мольбу про російську “потребу в безпеці” та “сферах впливу”, що вона боїться “натівського оточення,” що вона має “законні інтереси” та “історичні претензії”, що вона чується жертвою Другої світової, що потребує “буферної зони”, і так далі.

Нічого нового. Президент Рузвельт запевняв нас: “Сталін не хоче нічого крім безпеки своєї країни, і я думаю, що якщо я дам йому це і не попрошу нічого натомість, то він не намагатиметься нічого анексувати і працюватиме зі мною заради демократії та миру у світі.” Очевидно, так було під час війни. Та після Другої світової, щось схоже до того, що вже сказав президент Труман додав держсекретар США Дін Ачесон: “Дружні стосунки з урядами вздовж кордону Радянського Союзу є суттєвими і для його безпеки, і для миру у всьому світі.”

Слід віддати належне Міту Ромні і його радникам. Під час його перших президентських дебатів з президентом Обамою він визнав Росію першочерговим геополітичним опонентом США. Шкода, що пізніше пан Ромні написав у статті на Вол Стріт Джорнал, що Америка повинна дати Росії гарантії і не перешкоджати російському впливу в Києві. Це викривлення реальності.

“Величезний внесок Росії під час Другої світової війни є частиною їх гордої історії непокори силам імперіалістів.” Це вступ до промови посла США до ООН Саманти Пауер, з якою вона виступила у січні цього року. Я був радий чути, що за останні роки вона почала краще розуміти російську реальність, проте такий початок неприпустимий. У 1890тих російський генштаб провів дослідження військових кампаній між 1700тими і 1870тими. Відбулося 38 воєн. Дві з них були оборонними. Як стати найбільшою імперією та найбільшою країною в світі, охоплюючи третину Азії і більшість європейського субконтиненту? Точно не ведучи “оборонні війни.”

Коли ми беремо участь в такому викривленні реальності, ми заперечуємо історію, заперечуємо жертв цілих націй, та захоплюємося злочинцем. Чому в них нема права на існування? Це нації-жертви, котрі Кремль переслідував десятиліттями, а часом і століттями, мають право на безпеку, мають “історичні претензії” до Росії, потребують “сфер впливу” та “буферної зони.” Ситуацію, з якою ми зараз боремося, спричинило невміння Заходу розпізнати це.

Частиною того ж “захисного” обману є російський редизайн Другої світової. “Якби не колосальні жертви з боку СРСР у Другій світовій війні – у якій вони втратили більше 20 мільйонів людей, набагато більше, ніж інші нації, дружні чи ворожі – то війна тривала б значно довше.” Це все ще цитата з тієї ж промови посолки Пауер. Зауважте, що вона знову ототожнює Росію з Радянським Союзом, і навіть називає СРСР нацією. Він не був нацією. Він був імперією. Пройшла вже чверть століття з часу розпаду СРСР, і все ще занадто багато західних політиків і коментаторів продовжують говорити і думати точнісінько такими самими термінами. Це недопустимо, і знову ж таки  демонструє, що ми досі не осягнули ні самої суті СРСР, ні значення глорифікації його Путіним.

А щодо Другої світової війни як такої, то давайте усвідомимо: Сталін і Гітлер були не просто союзниками. Вони були рівноцінними партнерами, співучасниками консорціуму. Коли Гітлера було призначено канцлером у січні 1933, німецька індустрія озброєння була вже далеко на шляху до відновлення. В Рапальському договорі між Німеччиною і Москвою у 1920тих, СРСР забезпечив Німеччину базовими матеріалами для відбудови військового сектору, більшість яких, за іронією, були награбовані в Україні. Німецькі військові маневри відбувалися на радянській території. Влаштовувалися екскурсії в ГУЛАГи, що розросталися. Це відбувалося в той час, коли західна, а особливо американська допомога рікою текла до Радянського Союзу. То як Путін може оцінити нашу стратегічно проникливість?

Скільки десятиліть пройшло від закінчення Другої світової війни? Чому ми ніколи не чуємо про причини розв’язання війни Гітлером? Нею була колонізація України. Лише минулого літа професор Єльського університету Тімоті Снайдер звернувся до німецького Бундестагу, нагадуючи Німеччині про її минуле. Дивовижним викривленням є те, що Німеччина відчуває провину за Другу світову перед “Руссляндом”, в той час коли це “Русслянд” почав війну разом з Німеччиною, і коли це не “Русслянд” був мішенню і найбільшою жертвою Німеччини. Кількість воїнів Союзних військ, що вторглися в Нормандію була 132,000. Кількість Вермахту та інших військ, які вторглися до Радянського Союзу під час операції Барбаросса 22 червня 1941 року – 3.2 мільйони. І ця цифра включає не лише німецьких, але й угорських, румунських, словацьких, фінських та італійських військових. Чи ми називаємо ці країни “нацистськими”? Нема нічого дивного в тому, що Україна і демографічно, і інфраструктурно постраждала більше ніж будь-яка інша країна. Під час Другої світової українських цивільних було вбито в чотири рази більше, ніж військових США, Франції, Італії, Великобританії та Канади разом взятих. Ще мільйони українців загинули несучи службу в армії та будучи примусово вивезеними на рабську працю до Німеччини. Українці нацисти? Чергове перекручення реальності, ще один стратегічний обман.

Ще одним прикладом стратегічного обману про “дефенсивну” позицію Росії є постійне повторення про “оточення країнами НАТО.” По-перше, пропоную глянути на карту. Скільки країн НАТО ділять кордон з Росією? “Оточення,” ба навіть “часткове оточення” є географічно неможливим. А навіть якби й було можливим, то чому ми маємо почуватися винними через це? По-друге, Путін знає, що НАТО існує тільки для захисту. Він знає, що шансів на якесь вторгнення країн Альянсу до Росії немає. Сталін знав про НАТО і її призначення ще до того, як вона з’явилася. По-третє, ми не демонстрували і навіть не думали переходити у наступ до Росії впродовж останніх ста років навіть поза військовим контекстом. По-четверте, якщо б і був коли-небудь час для страху вторгнення, то хіба під час Другої світової або в післявоєнний період. Такого ніколи не було і не могло бути, зважаючи на відсутність у Заходу будь-якого розуміння загрози з боку Москви. По-п’яте, як би мали скоординуватися більше на 20 націй? Для чого? Щоб досягти чого? І на останок: щоб ми могли повірити, що “оточення НАТО” це те, чого справді боїться Путін, треба проігнорувати просту правду про те, що він знає і розуміє наші суспільства, культури та політичні інституції краще за нас самих. Він це довів. Чи хтось в цьому залі справді думає, що публічна паніка через Росію на Заході досягне такого рівня, що вона перейде в політичні рішення для координованої військової атаки на Росію? Це нонсенс. Путін і Лавров можуть повторювати це знову і знову для своїх та іноземних громадян, проте вони розуміють реальність. Ми також повинні її зрозуміти.

Другим прикладом викривлення реальності, та навіть його перемоги є розмови на Заході про “залучення” Росії до боротьби з ІДІЛом. А куди поділася логіка, якщо враховувати, що корені ІДІЛу та Аль-Каїди сягають фундаменту “арабського націоналізму,” що його придумав Кремль у 70тих та 80тих в університеті Патріса Лумумби в Москві та навколишніх тренувальних таборах КДБ? Сьогодні Москва не мусить скеровувати чи контролювати ІДІЛ. Вона просто користає з ослабленого, дезорієнтованого, розчарованого та пригніченого Заходу. Ба більше, візьмімо до уваги “талант” (слово, яке тяжко вживати в цьому контексті), з яким Москва змогла нацькувати Близький Схід на Захід 25 чи більше років тому. Спочатку СРСР був атеїстичним. Потім він – а перед тим, Російська Імперія – мав жорстоку історію утисків мусульманських народів Кавказу та Центральної Азії. Проте Кремль переважив, а Ясір Арафат отримав за це Нобелівську Премію. Справді, неймовірне досягнення.

І на останок, Україна. Я знаю, що тут присутні ті, для кого Україна вагома не настільки, як інші європейські країни – Польща або Італія, наприклад. Я не буду вникати в перекручену російську історіографію, яку прийняли у 18 та 19 столітті. Я тільки зауважу, що російські історіографи, які переїхали на Захід після більшовицького державного перевороту, заснували так звану організацію російських студій. І хоч ті історіографи не підтримували більшовицький режим, вони тим не менш насадили Заходу ту імперську історію, яку самі ж придумали та всотали.

Ми всі чули аргументи: “корені тисячолітньої історії Росії сягають Києва,” “Україна це історична частина Росії,” “Київська Русь була початком сучасної Росії,” “тисячоліття російського християнства.” Висновок – як нашептав на вухо президенту Бушу Путін, України не існує. Не існувало її і для Гітлера, який записував українців в таборах як поляків або росіян.

Тож давайте дослідимо викривлення реальності, стратегічний обман, який лежить в абсурдності претензій периферії Київської Русі, Росії, на її центр, Київ. І пам’ятаймо, що в той час розмір російської території, який належав до Київської Русі становив лише 3% від Росії, яку ми знаємо сьогодні.

Перш за все, я не знаю жодного випадку в історії або географії, в якому створення тисячолітнього родоводу використовувалося б як виправдання війни, вторгнення або тероризму, і до якого Захід би поставився настільки некритично. Насправді, більш логічним і розумним було б визнати історичну претензію Києва на Росію, як частину колишньої київської імперії.

По-друге, навіть якщо ми приймемо “тисячолітню історію” як аргумент, то яким буде результат? Через вплив вікінгів на становлення Київської Русі, Україна може претендувати на Осло, Стокгольм або Копенгаген? Норвежці, шведи і данці насправді “українці,” “малороси,” чи “молодші брати?” Те саме можна сказати про вплив Візантійської імперії на Київську Русь, включно з кирилицею та релігією. Україна “насправді” почалася з Візантії/Стамбулу? Сучасна Франція, як і Іспанія, Німеччина і Ізраїль були частиною Римської імперії так само, як Росія частиною Київської Русі. То чи це означає, що Франція може претендувати на “французький” Рим і казати, що всі італійці насправді французи? А що робити з Румунією, яка використала назву “Рим” так само, як Росія використала ”Русь?” Як буде “Франція” німецькою? Frankreich. Країна франків, германського племені. Який висновок ми би мали з цього зробити? Франція претендує на Німеччину, чи навпаки? Я не буду продовжувати. Незнання історії та відсутність критичного мислення робить Захід легкою мішенню для викривлення реальності.

То чому ж Путіну подобається Захід? По-перше, Захід не розуміє як і чому він опинився в цій ситуації. Одна країна, якій нічого запропонувати світу, спромоглася загнати західні демократії в кут. Як це можливо? І чому ми так раптово дивуємося? І чи бачимо ми  причину для перевірки себе? По-друге, західна увага до України історично знаходиться на протилежному кінці спектру в порівнянні з орлиним оком Москви.

Навіть зараз стурбованість Заходу навіть не наблизилася до потрібної серйозної реакції, зважаючи на те, що Україна загнала останній цвях в домовину СРСР і, великою мірою, врятувала світ від нього. Більше того, як ми знаємо, Україна здала свою ядерну зброю великою мірою через свого історичного гнобителя. Що Путін може про це думати? Які він робить висновки? Його гроші у нас в безпеці, а існуючі санкції не приносять результату. Працює виключно сила.

Я пропоную наступні два дні спробувати знайти користь від Форуму, щоб ми всі могли потім повернутися в наші країни і працювати на інтереси їх нацбезпеки. Цього можна досягнути тільки якщо забезпечимо безпеку і незалежність України, і тим самим відведемо Росію. Ми мусимо думати стратегічно та вийти з режиму постійної оборони та реактивної позиції, в яку нас загнав Кремль. І зрозумійте мене правильно: якщо тирани Близького Сходу, Китаю та Північної Кореї зрозуміють, що Захід має волю діяти у власних інтересах, це матиме глобальні наслідки.

 

Віктор Рудь, голова комітету закордонних справ Українсько-американської асоціації адвокатів. 

16 Грудня

Чому Путіну подобається Захід?

Лонгрід від  Віктора Рудя, частина 1:   Назва моєї промови «Чому Путіну подобається Захід?» може…

Дізнатися більше Усі новини
Лонгрід від  Віктора Рудя, частина 1:

 

Назва моєї промови «Чому Путіну подобається Захід?» може видаватися некоректною. Зрештою, ми систематично чуємо, що Путін раз по раз звинувачує Захід у всьому на світі. Ми чуємо про «втрачену гордість» Росії, про те, що вона «принижена», «роз’ятрена», «зневажена», «спантеличена» або «розгублена». Один з радників сенатора з Вермонту Берні Сандерса під час останньої президентської кампанії сказав, що «Путін намагається знайти любов, вдячність та визнання».

Проте факти свідчать про протилежне. Фіона Хілл, що раніше працювала в Інституті Брукінґса, відомому аналітичному центрі у Вашингтоні, тепер працює у складі Ради Національної Безпеки у Білому Домі. У багатьох колах вона є визнаним фахівцем з питань Росії. Кілька років тому вона написала книгу про Путіна, у якій зазначила, що він «не здатен зрозуміти міркувань американців чи європейців та їхньої політичної динаміки».

Однак, як на того, хто нас не розуміє, Путіну все добре вдається. Ось приклад: його гроші лежать у нас в банку. Ключ від якого у нас. Проте він вперто поширює свою агресію. Він не думає про загрозу своїм грошам і не переймається санкціями. Чому ж? Звідки він бере свою самовпевненість? Цю самовпевненість йому дали ми.

Путін – не геній, проте, він дуже добре знає і розуміє сторічну історію стосунків зі Заходом. Він розпізнав шаблони західної поведінки, мислення та емоцій, які є чіткими і передбачуваними, а отже надійними. І його висновки, які базуються на цих шаблонах, також надійні. Він бачить неодноразові стратегічні помилки Заходу, дарма розтрачені можливості, нездатність і відсутність політичної волі, щоб мислити і діяти далекоглядно: не реактивно, а на випередження. Однак, як це можливо, якщо, як ми кажемо самі собі, це Захід «виграв Холодну війну»? Ми повернемося до цього питання пізніше.

Що ж це за історія, яку Путін так добре розуміє? 1918 року Україна проголосила незалежність. Ленін визнав її, та незабаром вторгся. Україна звернулася до Заходу по допомогу у вигляді надлишкової амуніції та медикаментів, які залишилися після Першої світової війни. Україні було відмовлено. Україна попередила, що вже через двадцять п’ять років Росія прямо загрожуватиме Заходу. Україну проігнорували. Ясна річ, що Москва здолала та окупувала Україну, і її контроль був стрижнем для формування та життєздатності Радянського Союзу.

1933 року, в той самий час, коли Москва ламала український спротив голодом, Сполучені Штати встановили дипломатичні стосунки з Радянським Союзом. В очах світу це визнання означало легітимізацію, акцептацію та схвалення Америкою вбивчого режиму Сталіна. Щобільше, це була легітимізація, акцептація Америки як «сатани» капіталістичного світу, наміченої жертви того ж режиму, який проголосив себе лідером всесвітньої кампанії на знищення капіталізму. Як, на нашу думку, це мав би витлумачити Путін?

Під час Другої світової війни лише частина Європи була визволена. Ми дозволили одному тиранові заступити іншого. Захід просто вимірював розміри Залізної Завіси. Американський Ленд-Ліз забезпечував потреби Радянського Союзу в матеріалах і обладнанні більше, ніж його армія цього потребувала. На жаль, Москва використала бренд Made in USA, щоб придушити підпільні рухи опору в Україні і в Балтії, а також повстання в ГУЛАГу на початку 50-х.

Наступні сорок років, починаючи з 40-х, Захід (а фактично США) демонстрував політику стримування, намагаючись опиратися експансії СРСР. Повністю стримати, однак, не вдалося. Порівняймо співвідношення позицій Сполучених Штатів та Радянського Союзу після Другої світової війни і сорок років потому й побачимо, що відбувся суттєвий зсув. Порівняно зі США, Радянський Союз значно підвищив свій глобальний вплив і військовий потенціал.

Проблема зі стримуванням полягала в тому, що воно було виключно реактивним, без відчуття того, що Захід вживає якихось активних заходів, які могли б призвести до розвалу Радянського Союзу. Ми «здали» ситуативний контроль Кремлю. Ми чомусь вирішили, що єдиний спосіб зарадити піроману – це побудувати дуже дорогу, дуже велику й високомобільну пожежну станцію, яка б гасила пожежі, які Кремль влаштовував у вигідний йому час, на вигідному йому місці та з потрібною йому температурою. Стримування базувалося на надії. Але якщо надія це не політика і не стратегія навіть на фондовій біржі, то як вона може бути базою для національної безпеки? Не дивно, що видатний американський журналіст того часу Волтер Ліпман описав стримування не як стратегію, а як «стратегічну потвору».

Але найбільшою фундаментальною помилкою політики стримування була відсутність будь-якого розуміння мультинаціональної структури Радянського Союзу. Він був колоніальною імперією. Стримування зафіксувало тотожність понять «Росія/Радянський Союз», яке викривило західне уявлення про цю частину світу з перших днів заснування СРСР. Це було велетенським системним промахом, який допомагав московським репресіям над поневоленими Союзом націями. Сьогодні, через двадцять шість років, які минули після розпаду СРСР, офіційні представники уряду Сполучених Штатів найвищих рівнів досі послуговуються тією ж тотожністю «Росія/Радянський Союз» тільки через те, що це від початку не називалося правильно.

Адміністрація Рейґана зламала цю традицію і вийшла за рамки реактивної схеми стримування. Рейґан використовував проактивні заходи для розпаду СРСР. Однак, після виборів Джорджа Буша-старшого, США змінили вектор. Дивовижно, проте ми працювали на збереження Радянського Союзу. Джек Метлок, тодішній посол США в СРСР, щиро зізнався: «Загальне уявлення про те, що Захід спричинив розвал Радянського Союзу і таким чином виграв Холодну війну є помилковим. Розпад СРСР на п’ятнадцять окремих держав – це не те, чого хотіли або до чого спонукали Сполучені Штати». Як відомо, Україна проігнорувала Вашингтон, проголосила незалежність, а решту ми знаємо. Тож залишається запитання: чи Холодну війну було виграно завдяки американській політиці чи всупереч їй?

Що трапилося після розвалу СРСР? Ми ніколи не впровадили (ба навіть не задумували) «плану Маршалла» для забезпечення незалежності та гарантування безпеки колишніх поневолених націй як бастіону проти Росії. Ми не зробили того, що зробили завдяки плану Маршалла в Європі після Другої світової, хоча потреба в таких діях після розпаду Радянського Союзу була вдесятеро більша. На відміну від спустошеної економіки та військового сектору Німеччини, радянська економіка, хоч і в гіршому стані, проте вціліла. Те саме можна сказати і про радянські військові можливості. Однак найважливішим є те, що в той час, коли Німеччина осмислила своє минуле, визнала та попросила пробачення за свої злочини, Москва пішла у протилежному напрямку. Вона пишається своїми злочинами.

Чому ж ми зайняли таку пасивну позицію? Тому що, знову ж таки, ми просто «сподівалися», що стан речей зміниться. Як конкретно, на нашу думку, мали б змінитися мільйони людей у структурах КГБ та в номенклатурі? Куди вони мали подітися? За ніч перетворитися в демократів? А як щодо таємних співробітників, котрі створювали секретну отруту в секретних лабораторіях в засекречених містах? Як ми могли навіть припустити, що така широка репресивна система з такою кривавою історією могла так зненацька змінитися? Проте ми просто «сподівалися», що це станеться. Така абсолютна безвідповідальність з боку західних демократій за власну безпеку, а також пасивність і небажання зіштовхнутися з реальністю віч-на-віч, а просто очікувати майбутнє, приголомшує. На жаль, це сталося не вперше.

Історія – це друге ім’я досвіду. Досвід – це також ще одна назва книги життєвих уроків. Які уроки може винести з цього всього Путін? Його першим висновком є те, що сам Захід не отримав тривалої науки. Ми не винесли з нашого досвіду нічого і, відповідно, не маємо здатності передбачати. Наш досвід не був достатньо болючим, щоб залишити глибокий слід у суспільній пам’яті чи у політичних інституціях. Таким чином, наприклад, президент Обама прийшов до влади абсолютно наївним щодо Москви, але наприкінці терміну, сподіваюся, він став хоча б трохи обізнанішим. Проте ефект обертових дверей в політиці не давав вивченим урокам зцементуватися в пам’яті. Тож яких висновків ми можемо очікувати від Путіна?

Передовсім Путін знає, що у нас немає розуміння того, що Росія – це держава-хижак. У нас немає уявлення про радянську систему, і ми не можемо осягнути, як важливо те, звідки Путін вийшов, не можемо зрозуміти його бажання воскресити Сталіна, і як це впливає на нас. 1999 року він святкував день народження Сталіна, і того ж року ми стали свідками операцій Москви під чужим прапором: вибухи житлових будинків, які стали приводом для початку війни з Чечнею. Його так звана «промова тисячоліття» наприкінці того ж року була безпомилковим планом на майбутнє. Кілька місяців пізніше, на конференції в США Кондолізу Райс запитали, що допомогло б їй зрозуміти Путіна, і чи є він тим, з ким США «могли б працювати». Вона відповіла, що це залежатиме від того, яку податкову реформу він проведе.

Пізніше, того ж двохтисячного року, ми не зауважили нічого особливого у святкуванні Путіним дня народження Фелікса Дзержинського, сумнозвісного засновника «ЧК», попередниці НКВС та КДБ. Це відбулося одинадцятого вересня, в день знищення веж Всесвітнього Торгового Центру. У лютому 2002, під час Зимових Олімпійських Ігор у Солт-Лейк-Сіті (штат Юта), Путін, у властивий йому «зондуючий» спосіб, обережно запровадив радянський символізм. Жодної реакції Заходу. А наступного 2003 Майкл МакФаул, майбутній посол президента Обами у Росії, опублікував книгу, в якій передрікав, що Росія більше не загрожуватиме Заходу.

Ми навіть оком не кліпнули на те, що в Нью-Йорку є заклад «Бар КГБ», чи на те, що у прес-секретаря президента Обами Джея Карні вдома висять радянські пропагандистські плакати, які «красуються» на сторінках найбільшого вашингтонського видання без жодних заперечень. До квітня 2005, коли Путін скаржився, що розвал Радянського Союзу був «трагедією», він уже шість років святкував його криваве минуле. Захід усе це ігнорував. Сьогодні Че Гевара вважається вибриком «моди».

Путін бачить, як Захід грузне у власних зобов’язаннях «не образити», «не антагонізувати» росіян. Другого липня 1934 року Міністерство закордонних справ Великої Британії отримало запит від Палати громад, у якому йшлося про організований Москвою голод в Україні. У внутрішній записці, яка циркулювала кабінетами Міністерства, було написано: «Ми не хочемо оприлюднювати цю інформацію [про геноцид українців], бо радянський уряд обуриться, і наші з ними стосунки будуть упередженими. Ми не можемо робити цю декларацію публічною».

«Колгосп тварин» Джорджа Орвела видавництва відкидали чотирнадцять разів тому, що «не хотіли образити росіян».

У 70-х-80-х роках західна розвідка знала про те, що Кремль організовував, режисував та фінансував тероризм на Близькому Сході проти Заходу під виглядом «арабського націоналізму». Пізніше тероризм також поширився за допомогою тамтешніх агентів на Німеччину, Італію та Ірландію. Однак, західні політики хотіли тримати це в таємниці, не бажаючи «образити росіян».

Власне, саме Сполучені Штати відчувають особливу потребу «зробити приємність». «Невже ми просто не можемо помиритися і бути друзями?». Президент Трумен відомий практичнішим підходом, ніж Президент Рузвельт, проте навіть він після закінчення війни, коли було вже зрозуміло, що Сталін обдурив Захід щодо Східної Європи, писав у щоденнику: «Я не боюся Росії. Вони завжди були нашими друзями, і я не думаю, що це колись зміниться… Отже, треба товаришувати». Той самий підхід ми бачимо у президентів Картера, Буша і Обами. Тільки через кілька місяців після того як Путін напав на Грузію, президент Обама розпочав своє сумнозвісне «перезавантаження» стосунків з Росією. Як могло статися, що це ми намагалися примиритися з Путіним, а не навпаки?

Путін бачить, як ми силуємося перенести нашу комерційну жилку і нашу «культуру домовлятися» на стосунки з Кремлем. Це не працює. Слова «стабільність» та «менеджмент» постійно з’являються в західних текстах та коментарях про Росію. Це те, чого потребує «ведення бізнесу». Проте Кремль так не працює. Він плекає, потребує і, відповідно, породжує нестабільність. Він завжди наступає. Він постійно тисне – звинуваченнями, осудом, перекручуваннями, вимаганнями та нападами. Без упину. А Захід в той самий час діє виключно реактивно, від кризи до кризи. Ми собаки Павлова.

Відтак, ведення бізнесу означає входження в процес домовленостей. Для нас угода – це шлях до розв’язання проблеми. Угоди з Росією працюють, проте в абсолютно протилежний бік і з протилежним результатом. Ми старанно дотримуємося домовленостей. Росія старанно не робить цього. Насправді намагання накласти нашу «комерційну традицію» на справи з Росією, спричинює толерування та заохочення саме того типу поведінки, який ми б ніколи не толерували в бізнесовому оточенні – постійне недотримання домовленостей з партнерами по інший бік столу. Єдиним винятком з нашого невміння робити прогнози є, як я вже казав раніше, чудове вміння передбачати порушення будь-якої наступної угоди з боку Москви. Але нам просто байдуже. З невідомих причин ми завжди повертаємося за наступною порцією. Після Другої світової, США були країною номер один у світі, єдиною супердержавою – економічно і військово. Тільки США мали атомну бомбу. А після сорока років стримування і десятків домовленостей з Москвою, яким був результат? Кремль неосяжно розширив свій глобальний вплив, а його військовий та ядерний потенціал щонайменше зрівнявся з американським. Ось вам і домовленості.

І наостанок – питання грошей. З першого дня радянського режиму і донині Захід переказував незліченні суми до Москви, що б це не було – кредити, технології, ноу-хау, чи інші економічні вигоди. Без підтримки Заходу впродовж всього існування Союзу, він розпався б значно раніше. З іншого боку, це ми виявилися залежними від російських грошей, а не навпаки. 2006 року британський громадянин був убитий за допомогою невеликої кількості радіоактивних речовин, можна сказати, на порозі Букінгемського палацу. Олександр Литвиненко, громадянин Британії, став жертвою «ядерної війни» на британській території. Що зробили три наступні прем’єр-міністри Британії? Нічого. Російські гроші купили Лондон.

15 Грудня

Віктор Рудь: Захід не визнав колоніальну імперію СРСР. Це допомагає  Москві придушувати упокорені народи колишнього Союзу

Віктор Рудь, голова комітету закордонних справ Українсько-американської асоціації адвокатів, на Львівському Безпековому Форумі:  «Найважливішим недоліком…

Дізнатися більше Усі новини

Віктор Рудь, голова комітету закордонних справ Українсько-американської асоціації адвокатів, на Львівському Безпековому Форумі:

 «Найважливішим недоліком політики стримування було те, що Захід не визнав  багатонаціональної структури Радянського Союзу. Не визнав колоніальну імперію. Політика стримування  встановила тотожність “Росія = Радянський Союз”,  яка спотворювала мислення Заходу від перших днів Радянського Союзу. Це була величезна безперервна помилка, яка допомогла Москві придушувати упокорені  народи Радянського Союзу.

Сьогодні, через покоління після падіння СРСР, урядовці США найвищого рівня  повторюють що Росія, це не просто Росія.  Росія ототожнюється з  Радянським Союзом.»

 

 

 

Більше новин